додому Аналітика Хоспіс на Тернопільщині: місце, де душі відлітають на небеса

Хоспіс на Тернопільщині: місце, де душі відлітають на небеса

23
0
ЧАСТКА

Тут надають допомогу тим,  у кого встановлений той самий – останній діагноз. Когось із них вирок лікарів застав у вісімдесят років, а когось – у тридцять п’ять. Хвороба не має вікових бар’єрів, і власне завдання хоспісу – допомогти людям та їхнім родинам , які опинилися у важкій життєвій ситуації внаслідок захворювання, пише “Номер один“. 

«Не просто сприйняти вердикт про невиліковну хворобу»

Хоспіс почав працювати на Тернопільщині у травні 2016 року на базі протитуберкульозної лікарні у селі Плотича Тернопільського району.  Це не будинок для літніх людей, а місце, яке створене для того, щоби невиліковний хворий прожив без страждань останні дні, тижні чи місяці свого життя.

– Паліативна допомога – це галузь медицини, яка у світі бере свій початок із середини 70-х років. Початки її зародилися в Англії, згодом вона з’явилася в Америці. Далі галузь посунулася на Схід і запрацювала в Україні. Станом на сьогодні не всі області мають такі заклади стаціонарного типу. Першопрохідцями стали Івано-Франківськ та Львів.  Ми у них вчимося, переймаємо досвід та й свій здобуваємо у процесі роботи, – розповідає головний лікар хоспісу, голова Тернопільського осередку ГО “Українська ліга розвитку паліативної та хоспісної допомоги” Андрій Паламарчук.

На початках було непросто. Адже новизна галузі породжувала страх серед місцевих жителів та навіть спротив.

– Під час реорганізації ми зіткнулися зі спротивом місцевих жителів села Плотича.  Вони боялися такого сусідства. Та передусім це відбувалося через незнання, брак інформації. Пропрацювавши два роки, можу сказати, що конфлікт практично вичерпаний. Люди зрозуміли, що собою являє заклад, як ми працюємо, що загрози для жителів села хоспіс не становить, – продовжує пан Паламарчук.

Важко було і з підбором персоналу. Позаяк не кожен медичний працівник зможе працювати з пацієнтами, життя яких от-от обірветься.

– Наш персонал проходив курси і в Івано-Франківську, і в Києві, і за кордоном. Бо робота важка не лише фізично, а й психологічно. Адже йдеться про щоденний цілодобовий контакт із пацієнтами, які мають важкі діагнози та знаходяться наприкінці свого життєвого шляху. Та ми намагаємося вчити, готувати своїх працівників до цього. Паліативна допомога – це мультидисциплінарний підхід, тобто робота команди, яка включає не лише медичний супровід. У штаті в нас є психолог, повинен бути соціальний працівник, також приходить священик. І наша допомога спрямована не тільки на пацієнта, а й на його родину, яка також страждає. Ми намагаємося допомагати і їм, в тому числі психологічно.  Не просто сприйняти невиліковну хворобу близького родича, – каже головний лікар.

«Пацієнти знаходяться у нас і на свята, і у вихідні. Фактично до останніх днів…»

Політика лікарні не забороняє перебувати рідним із пацієнтом цілодобово. Немає часових обмежень і щодо відвідування хворих.

– Наші пацієнти – з різними недугами. Це й онкологічні захворювання, і важкі загальносоматичні хвороби в стадії декомпенсації після інсультів тощо. Коли родина не може справлятися або не має можливості надати допомогу за місцем проживання пацієнта, тоді за зверненням чи направленням первинної ланки відбувається госпіталізація до нас, – пояснює лікар.

Зазвичай заклад допомагає пацієнтам безкоштовно. Та не відмовляється від благодійної допомоги, адже бюджетних коштів не завжди вистачає.

– У звичайній лікарні людина хоче короткий період побути та повернутися додому. Тут так не вийде. Адже пацієнти знаходяться у нас і на свята, і у вихідні. Фактично до останніх днів. Відповідно догляд включає в себе не лише медичну складову, а й все необхідне для тривалого перебування хворого.

Станом на сьогодні в «Хоспісі» перебувають 28 пацієнтів. За словами Андрія Паламарчука, у світі є тенденція до скорочення стаціонарних місць у таких закладах. Натомість акцент роблять на виїзну службу.

– Ми також плануємо це впроваджувати. Створити таку команду, яка би покривала умовно Тернопіль та Тернопільський район виїздами. Ми змогли би виїздити до хворого, вивчати потреби його та рідних, надавати медичну допомогу, засоби реабілітації (ліжко, протипролежневий матрац тощо), підібрати схему лікування та графік відвідування нами хворого. Також навчити родину елементам догляду за лежачими, які самі не можуть себе обслуговувати. Якщо стан людини погіршується, то тоді є можливість госпіталізувати у стаціонар. Таким чином ми зможемо наблизити допомогу до пацієнтів, коли не вони, а ми їх шукатимемо. Тому працюємо, аби така виїзна служба при нашому закладі найближчим часом запрацювала, – ділиться планами головний лікар.

У лікарні кажуть, що за два роки існування багато допомоги отримали від небайдужих людей та благодійних організацій. За рахунок цього, приміром, вдалося оновити ліжка для пацієнтів.

– З останнього, що ми отримали від Гуманітарної місії, – це побутова техніка: холодильники, плита, водонагрівачі, кисневі концентратори для продукції кисню, протипролежневі матраци – загалом на суму 95 тис. грн. Тобто люди відгукуються, часто телефонують, запитують, чим можна допомогти.

Окрім фінансової підтримки, важливою складовою «Хоспісу» є команда волонтерів.

– Здебільшого нам допомагають наші студенти медичного університету, коли приходять на практику. Хоча дехто з них і поза навчальним процесом продовжує приходити, бо перейнявся проблемою. Вони допомагають нашому персоналу в обслуговуванні та водночас вчаться доглядати за такими пацієнтами самі.

«В Україні зараз евтаназія прирівнюється до вбивства»

Люди, що стають пацієнтами хоспісу, мають важкі захворювання. Кожному із них лікарі спрогнозували орієнтовну дату смерті…

– Передбачити точно, звісно, важко. Та є встановлений остаточний діагноз, який не викликає сумніву і не дає надії. Скажімо, якщо говорити про онкологію на останніх стадіях, коли хвороба не підлягає спеціалізованому лікуванню в умовах онкодиспансеру, то раніше таких пацієнтів просто виписували додому. Та не завжди вдома родина має можливість надати комплекс усіх послуг, допомогу для хворого. І, як правило, далі відбувалося так: приїздила «швидка», лікарі кололи наркотичні знеболювальні. Тому наш заклад створили, щоби допомагати таким людям. Шість місяців – це умовний термін, в який може входити і домашнє лікування, і стаціонар. Якщо буде довше, то, звичайно, в складному стані пацієнта ніхто додому не виписуватиме.  Ми їх супроводжуємо стільки, скільки потрібно. Є випадки, коли стан пацієнтів покращується, тоді ми можемо, за бажанням, виписати хворого додому, підібравши схему лікування, відкоригувавши її, – каже пан Андрій.

Коли бачиш перед собою людей, які в муках зустрічають смерть, мимоволі задумуєшся про можливість впровадження в Україні евтаназії («легка смерть») – практики припинення (або скорочення) лікарем життя людини, яка страждає невиліковним захворюванням, відчуває нестерпні страждання. Деякі форми добровільної евтаназії були офіційно дозволені в Бельгії, Люксембурзі, Нідерландах, Швейцарії і в деяких штатах США.  В Україні зараз евтаназія прирівнюється до вбивства. Власне паліативне лікування, за словами Паламарчука, є своєрідною альтернативою «легкій смерті».

– Не нам вирішувати, скільки має тривати людське життя. Є гасло, яке використовується у паліативній допомозі: «Ми не можемо додати днів до вашого життя, але можемо додати життя до ваших днів». Воно, як на мене, пояснює всю сутність нашої роботи.

Пацієнтами хоспісу можуть стати всі особи будь-якого віку. Єдине обмеження – це діти. Поки що лікарня не в змозі опікуватися ними.

– Зараз дискутуємо про те, щоби в умовах дитячої обласної лікарні (бо, на жаль, є паліативні пацієнти дитячого віку) створити відділення, де б надавалася допомога дітям і підліткам. У травні відбуватиметься конференція для медичної спільноти, в якій братимуть участь наші фахівці. Там говоритимемо про цю тематику ширше. Щодо нашого хоспісу, то зараз вік пацієнтів коливається від 35 до 92 років. На жаль, і в молодому віці часто потрібна наша допомога, – із сумом констатує головний лікар.

До слова, в області, за словами нашого співрозмовника, є понад дві сотні  невиліковно-хворих людей. І йдеться виключно про онкологічні захворювання. А загалом в області паліативної допомоги потребують 9-11 тисяч осіб.

– Ця цифра дуже відносна. Плануємо, що при госпітальних округах, які створюють в області, буде такий заклад стаціонарного типу при розрахунковій потребі від 10 до 15 ліжок на сто тисяч населення. Тобто якщо рахувати, що на Тернопільщині проживає мільйон осіб, то потрібно 100-150 ліжок.

Очевидно, що створення таких міні-хоспісів по всій області дасть можливість рідним частіше бути поруч із хворими. Адже зараз в лікарню, що в селі Плотича, звертаються люди з різних куточків Тернопілля. Не кожен із них має можливість, в тому числі й фінансову, часто приїздити до рідних.

Смерть – це невід’ємна складова закладу

Лікарі «Хоспісу» намагаються формувати одно-двомісні палати. Позаяк не завжди людина у такому стані хоче з кимось ділитися думками, спілкуватися.

– Надіємося, що нам вдасться провести ремонтні роботи, розширити кількість палат, вийти на належний рівень. Взагалі хочеться, щоби хоспіс більше нагадував дім, а не лікарню. Тут же філософія роботи відрізняється від звичайних лікарень. Нас, медиків, вчили в університетах, що потрібно працювати на результат, тобто одужання людини. Однак тут по-іншому. Ми розуміємо, що дива не станеться, але підтримати людину, усунути дошкуляючі симптоми – це наше завдання.  Хоча важко було і лікарям перебудуватися, і медсестрам, – пояснює Андрій Паламарчук.

Пацієнти хоспісу – це переважно лежачі хворі. Хоча є й такі, які можуть сяк-так пересуватися. Дехто ще має сили провести з родиною свята чи вихідні.

У звичайній лікарні показник смертності пацієнтів свідчить про нефахову роботу медиків. Для хоспісу смерть, на жаль, –  це невід’ємна складова закладу. Кожен по-різному, за словами пана Андрія, сприймає новину про те, що життя от-от обірветься. Та, звісно, що всі проходять стадію спротиву з думками: «А раптом це помилка?»

– Зазвичай рідні просять не говорити про діагноз, хоча пацієнти самі здогадуються, відчувають. Безумовно, важко переступити поріг, сказати людині прямо. Та про стан свого здоров’я все ж таки має знати кожен. Це дозволяє мобілізуватися… Часто буває, що пацієнти дуже короткий відрізок часу перебувають у нас, буквально кілька днів. Буває, що сьогодні людина поступила, а завтра відійшла у кращий світ.  Та навіть цей один день ми також стараємося допомогти і бодай згладити усі больові симптоми. На тренінгах нам говорять: «Виходячи з роботи, ти залишаєш її разом із халатом». Та не завжди так вдається. Персонал, буває, прив’язується до пацієнтів, – розповідає лікар.

Неподалік хоспісу є церква, священик якої щоп’ятниці навідується до пацієнтів закладу. Якщо є потреба та бажання хворого, служителя церкви можна попросити прийти і раніше.

– В ідеалі у нас мав би бути медичний капелан, який би координував роботу духовної сфери закладу. Потрапити до хоспісу можуть люди різного віросповідання. Тому завдання капелана – контактувати з усіма конфесіями.

«Він мене не впізнає…»

У компанії головного лікаря хоспісу йдемо широкими, прохолодними коридорами лікарні, зазираючи у палати. Бачимо літню жінку, прикуту до ліжка, яку саме прийшов провідати син. Каже, що хоче погодувати  маму, а вона, побачивши нас, вітається поглядом, ледь піднявши голову над подушкою. Далі по коридору – ординаторська. Дві медсестри, яких ми відірвали від роботи, показують гору книжок, які закладу вдалося зібрати через клич у соціальних мережах. Ініціатором збору виступила психолог хоспісу, написавши пост-повідомлення про те, що пацієнти мають потребу в читанні. Акція набула несподіваної віддачі. Книжки надсилали з усієї України. Медсестри кажуть, що деякі пацієнти дуже багато читають.

Йдемо далі. Назустріч вийшов дідусь на милицях. Йому, мабуть, стала цікавою наша поява. Худий, пронизаний сухожиллям, він лише скупо привітався з нами і провів поглядом далі по коридору. Поруч однієї з палат ми зустріли жінку, яка приїхала до свого 44-річного чоловіка. У нього рак, який уже не лікують.

– Носоглотка, легені, кістки, очі – все. У серпні минув рік, як ми боремося. Ми вже прокапали десять «хімій». Тут нас рятують. Вдома б я не дала ради, – розповідає пані Ірина.

Про діагноз чоловіка жінка дізналася, коли він був на заробітках за кордоном. Каже, що знепритомнів, забрали до лікарні і там винесли вердикт – четверта стадія…

– Таке не лікують ніде: ні в Ізраїлі, ні в Америці. Лікар порадив мені звернутися сюди. Дзвонила, плакала, сама не справлялася. У чоловіка почалися приступи. У нас же маленька донечка вдома, шість рочків. Страшно…,- продовжує жінка.

Ірина понад два місяці не покидає хоспіс, живе разом із чоловіком у палаті, адже йому потрібен постійний догляд. Раніше займалася бізнесом, але з появою хвороби в родині закинула все і не відходить від лікарняного ліжка.

– Грішми допомагає родина. Усі, хто може. Якби не хоспіс, вдома б він, мабуть, помер від шоку, не витримавши того болю… Хоча і тут не легко. Зранку прокинувся і каже до мене: «Ти хто?». Відповідаю: «Твоя дружина», а він мені: «Хіба я одружений? Не знав». То не впізнає мене, то впізнає,- продовжує Ірина.

Окрім дружини, щодня до тата приїздить його шестирічна малеча. Ірина каже, що доньку він ще впізнає.

У родині жінки навіть подумати не могли, що колись потребуватимуть допомоги лікарів хоспісу. Чоловік мав непогану зарплатню за кордоном, вона – свій невеличкий бізнес.  Маленька донечка ходила в садочок, дорослий син – на навчання.

– Я навіть не уявляю, як би ми вдома самі з цим справлялися. От треба – прийшов лікар і поставив катетер, призначив лікування, а вдома як? Хоча я й сама навчилася капати, але у нього вже такі вени, що потрібно вводити у центральну. Так і виходимо із ситуації, – ледь стримує сльози жінка.  – Та навіть щоби бути тут, потрібні гроші. Привезти, купити продукти тощо. Хтось змушений жертвувати собою, щоби доглядати. Та знаєте, тут такий персонал, що я шокована. Вони вміють знаходити підхід. Навіть чоловік говорить, що серед усіх лікарень, в яких він лежав, тут найкраще.

«Складно прийняти той факт, що усіх не врятуєш»

Дійсно, персонал у лікарні дивує, як мінімум, своїми очима, які не перестали горіти. Кажуть, що по-іншому тут не можна.

–  Я працюю тут півтора року.  Так, це важка робота, особливо емоційно. Складно прийняти той факт, що усіх не врятуєш. Та згодом приходить розуміння, що треба жити тут і зараз. Знаєте, ця робота для душі. Наприклад, важкий пацієнт, життя якого ми можемо продовжити бодай на день-два – це вже досягнення, бо вони дійсно хочуть жити. Та вічних людей немає, хіба що ви знаєте таких? Трішки легше працювати зі старшими, ніж із молодими. Останні емоційно не готові сприймати діагноз. Навіть якщо їм про це сказати прямо, не розуміють, як лишити рідних, дітей, роботу… А тут їм кажуть – вмирай. Старші, навпаки, розуміють, що життя добігає кінця. Часом складається враження, що вони чекають на смерть, вона для них – не новина, – розповідає лікарка хоспісу Марі Аветісян.

Недарма покійний Любомир Гузар говорив, що потрібно частіше ходити на похорон, тоді починаєш цінувати та розуміти життя.

Покидаючи «Хоспіс», хочеться швидко-швидко все встигнути, витягнути із шухляди відкладені справи, подзвонити рідним та сказати, наскільки сильно їх любиш. Адже ніхто з нас не застрахований від смерті. Та завдяки таким закладам, як хоспіс у селі Плотича, нестерпні муки можуть вгамувати щирі та віддані своїй роботі працівники. Вони розуміють, що всіх не врятуєш, але точно знають, що навіть один додатковий день на землі – це неоціненний скарб для кожного їхнього пацієнта….

Довідка

Скеровують у такий заклад, як правило, сімейні лікарі, лікуючі лікарі стаціонарів, а також за самозверненням пацієнтів та їх родин, зазначає головний лікар хоспісу Андрій Паламарчук. Люди з онкозахворюваннями на четвертій стадії чи важкими ускладненнями після інсульту, з порушенням ковтання, дихання, без навичок самообслуговування – потенційні пацієнти хоспісу. Перелік усіх симптомів досить великий. Це і важка задишка, котра не знімається звичайними препаратами, і серцево-судинні розлади, і ниркова недостатність… Протипоказанням перебування у хоспісі є інфекційні захворювання та психічні розлади. Хоспіс працює у селі Плотича Тернопільського району.